Що робити, якщо у дитини істерика
Катання дитини по підлозі, голосний плач, крики, агресія до оточуючих – найбільш гострі прояви дитячої істерики. Причин для неї безліч, тому багатьом дорослим складно заспокоїти дитину в цей момент. Особливо, якщо істерику розпалюють осудливі погляди перехожих, наприклад, в торговому центрі або на дитячому майданчику. Хоча така поведінка є нормою для дітей дошкільного віку, все таки — викликає сором або роздратування у батьків. Про те, чому виникають істерики у дитини, а також як впоратися з собою, щоб допомогти малюкові, розберемося у цій статті.
Головне, що повинні запам’ятати батьки, – якщо у дитини істерика, то вона не маніпулює, а лише виражає внутрішні переживання. До шести-семи років мозок не здатний до маніпуляцій, ще не сформувалися настільки складні механізми. Маленькі діти імпульсивні за своєю природою, тому їм важко контролювати себе. Діти тільки вчаться контактувати зі світом, будь-яка дрібниця може викликати сльози і біль. Малюк не прагне зробити на зло або довести дорослих до нервового зриву, просто він вміє проживати негатив тільки так. Потрібно бути поруч, направляючи ці емоції в мирне русло. Прийняти переживання, навчити висловлювати їх без шкоди собі та оточуючим. Розуміючи цю особливість, ви будете спокійніше реагувати на дитячі істерики і зможете впоратися з ними.
Намагайтеся побачити не істерику, а те, що її спровокувало. Якщо зрозумієте мотивацію дитини, буде легше зберегти власний спокій. Не варто зопалу «виховувати» криком, особливо на очах у сторонніх людей. Важливо розставити пріоритети: психологічне здоров’я дитини важливіше думки оточуючих. Будьте з дитиною заодно. Засуджуючі репліки або погляди – це ознака емоційної незрілості дорослих або відсутності толерантності суспільства до дітей.
Як заспокоїти дитину: присядьте на її рівень, подивіться в очі. Поглядом, рухами, мімікою показуйте, що розумієте і приймаєте її сльози. Не питайте малюка про його почуття — в ранньому віці дитина не знає як називати свої емоції, зайві питання можуть тільки розпалити істерику. Озвучте самі: «ти зараз злий / тобі прикро / сердишся». Говоріть щиро, спокійним тоном, малюк відчує це.
Коли дитина подивиться в очі або почує вас, зафіксуйте контакт. Продовжуйте говорити, демонструйте прийняття: “Я розумію тебе, це так прикро!», Спробуйте обійняти дитину. Так ви дасте зрозуміти, що готові розділити горе разом з нею і вам можна довіряти.
Дайте можливість плакати і скаржитися стільки, скільки буде потрібно. При цьому підтримуйте словесно, обіймайте, проявляйте ніжність. Плануючи спільні прогулянки або поїздки, залишайте невеликий резерв часу для такого випадку. Продумайте запасний варіант дня, щоб не панікувати у критичній ситуації. Якщо у дитини істерика, обов’язково приділіть цьому увагу.
Під час ваших обіймів і співчуття, дитина може вимагати заборонене. Спокійно повторіть правило, а далі продовжуйте співпереживати. Щоб у майбутньому істерики виникали рідше, будьте послідовні у своїх рішеннях. Не встановлюйте правила, які не зможете реалізувати. Намагайтеся дотримуватися обіцянок.
Цілуйте, обіймайте, всіма можливими способами тіште, проявляйте любов і підтримку (тільки якщо дитина не відштовхує). Згодом ви відчуєте, що діє найкраще. Якщо малюк цурається контакту, значить у дитини порушено довіру до вас. Прислухайтеся до дитини, контактуйте на комфортному для неї рівні.
Якщо дасте малюкові достатньо часу прийняти те, що його засмутило, підтримаєте в цей момент, він заспокоїться. Після емоційного сплеску стане урівноваженим, відчує енергію і бажання щось робити. Негативні емоції будуть прожиті разом, дитина відчує себе у безпеці поряд із вами.
Дотримуючись цих правил, ви можете навчити дитину екологічно виражати емоції, зміцнивши довіру між вами. Крім розуміння того, що робити, якщо у дитини істерика, потрібно мати на це внутрішні ресурси. Якщо впоратися зі злістю важко, ви відчуваєте моральне виснаження, необхідно відновити сили, щоб налагодити здоровий контакт з дитиною. Адже ефективність рекомендацій залежить від того, наскільки міцні між вами відносини.
Алгоритм дій дорослого, коли у дитини істерика
- Стабілізуватись самому: взяти в руку якусь річ, спертися на спинку стільця чи стіну. Зараз наших сил та опори може не вистачати. Нагадати собі: істерика означає, що занадто висока напруга. Іноді дитині важливо зараз випустити пару.
- Бути в контакті з дитиною. Не переривати контакт.
- Якщо у дитини істерика, вона не чує наших умовлянь, погроз та нотацій. Потрібно надати підтримку почуттям дитини, назвати почуття дитини: «Ти злишся? Ти сумуєш? Зараз зовсім складно? Ти втомилась?». Намагатись озвучити потребу дитини. Істерика потребує нашої уваги, часто – наших рук та обіймів: «Давай я візьму тебе на руки! Мені теж хочеться додому. Якщо я могла б, я б для тебе…».
- Якщо це маніпуляція – бути в контакті, почути потребу, але дати зрозуміти, що маніпуляція не пройде.
- Якщо дитина мала – допустимо перефокусувати увагу.
- Тільки після того, як контакт відновлено та потреба дитини почута й усвідомлена, можна розпочинати раціональний діалог. Почати переказувати те, що було до початку істерики і вести розмову до раціонального висновку.
- У істерики є інерція – вона не може припинитися одразу ж.
- Продумати й напрацювати практики, що робити після істерики, щоб не було відчуття втрати близькості: обіймашки, гра в мізинчики, т. д.
Теорія і трішки практики:
– Емоційні прояви, ймовірно, будуть сильнішими не тоді, коли найбільш гостра небезпека, а коли вже є хоч якийсь період спокою. Це може бути і коли дитина в Україні, і коли вона у вже більш безпечних містах та країнах.
– Перші потреби дитини – безпека та близькість, емоційний контакт з надійними дорослими. Зараз про базову безпеку ми говорити не можемо, а на емоції та емоційний контакт у батьків просто може не вистачати сили та часу. Це нормально, коли дитина, що проявляє навіть здорові емоції, викликає у нас роздратування чи агресію.
– Проявити те, що в неї накопичилось, вона може тільки з тими, кому довіряє.
Дуже складно грати з дітьми та витримувати напругу емоційністю чи іграми.
– МИ НОРМАЛЬНІ в ненормальних умовах: ми залишаємося найкращими батьками і в воєнний час, навіть більше.
– Чому ми не можемо зараз бути такими близькими, як хотіли би? Майже у всіх нас підвищений рівень кортизолу. Майже всі ми намагаємося витримати напругу – чи в житті в небезпеці, чи в адаптуванні до нових умов. Звертання до емоцій (гра з дитиною, сльози, страх, капризи дитини) активізує лімбічну систему мозку, тобто підвищує рівень кортизолу. І наші реакції на дітей зараз закономірно можуть бути більш різкими. Діти можуть нервувати, терпіння може не вистачати, і навряд чи у нас є час побути хоч трохи без дитини, щоб відновитись. Також тривога вимагає контакту з інформацією та контролю новин. Часто ми не можемо перемкнутись на щось інше.
Що робити?
– За будь-якої можливості нам потрібно відпочивати;
– Треба пам’ятати, що війна сприяє і нашому регресу – багатьом з нас хочеться на ручки. Але «ручки» – це ми самі. І нам дуже-дуже важливо хоч на 2, 5 або 15 хвилин робити паузи – в гортанні новин, в спілкуванні – для турботи про себе.
– Режим дня. Це те, що дає відчуття кордонів.
– У заняттях з дітьми варто обирати, як і в мирні часи, те, що нам самим може приносити хоч якесь задоволення. Наші жертви обертаються нашим же вигоранням: я не можу зараз читати та звично грати з донькою, але ми разом співаємо, я їй майструю іграшки.
– Дуже важливі тілесні ігри: це і безпека, і близькість, і стабілізація нервової системи.
